Міжнародна політика

Дипломатичний спектакль і руйнування продуктивних сил: хроніка осіннього переділу

Contents

У суботу, 17 жовтня, на засіданні керівного комітету МВФ у Бангкоку делегати низки країн демонстративно підвелися й залишили залу, коли слово взяв російський міністр фінансів. Це був жест, розрахований на фотографів: ось вона, цивілізована Європа, яка не бажає сидіти за одним столом із варваром. Днем раніше президент Сполучених Штатів підписав указ, що призупиняє дію значної частини нових санкцій проти того самого варвара. Права рука «колективного Заходу» не знала, що робить ліва. Точніше, права чудово знала, а ліва грала на публіку.

Так виглядає світова політика восени 2026 року. На авансцені розігрується спектакль із декораціями з «цінностей», «єдності» та «рішучості». За лаштунками ж торгуються. Наше завдання — зірвати з акторів грим і показати робітничому класу, з чиїх кишень оплачуються і цей спектакль, і цей торг.

Санкції як товар

Почнімо з того, про що буржуазна преса говорить напівпошепки. За повідомленнями «Агентства», після телефонної розмови Трампа з Путіним 9 жовтня Вашингтон дозволив торгівлю російським дизельним пальним, обговорював угоди щодо закордонних активів «Лукойлу» та участь американського інвестора в проєктах «Північного потоку», розглядав можливість розморожування російських активів і відновлення закупівель російських енергоресурсів Європою. Там само повідомляється, що Вашингтон вимагає від Києва припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Усе це поки що чутки, і на підтвердження в офіційних документах доведеться зачекати. Але ці чутки показові: нікого не дивує сама можливість таких домовленостей.

Візьмімо для прикладу слухання в британській Палаті громад 20 жовтня. За оцінкою Айзека Леві, доходи Росії від експорту викопного палива у вересні були приблизно на 30 % нижчими, ніж у січні 2021 року, причому фізичні обсяги експорту скоротилися значно менше, ніж виручка: нафту довелося перевозити довшими маршрутами й збувати переважно Індії, Китаю та Туреччині, тобто покупцям, які вміють торгуватися. Частка нафтогазових податків у бюджеті РФ за дев’ять місяців знизилася з 25 до 18 %, тоді як раніше становила від третини до половини. Ормузька криза виявилася для Москви, за висловом того самого експерта, «золотим квитком», поки удари по НПЗ не відібрали в неї частину здобутку.

І тут починається найпікантніше. За даними тих самих слухань, близько 60 % російського вугілля перевозять суднами, застрахованими у Великій Британії, а за дев’ять місяців року вартість цих перевезень становила 7,9 млрд фунтів стерлінгів. Правила, бачте, дозволяють такі операції за умови дотримання цінової стелі. Лондонське Сіті воює з Росією, водночас набиваючи кишені доходами від страхових премій. Ось вона, «війна цивілізацій»: лицарі цінностей на передовій, а страхові поліси виписують у тилу, без перерви на обід. Інший експерт, Крейг Кеннеді, з похвальною відвертістю пояснив, як формувалася санкційна політика: доводилося обирати між обмеженням обсягів експорту та скороченням виручки, а повне усунення російської нафти з ринку вважали нереалістичним. Іншими словами, санкції мають межі там, де починаються прибутки власних капіталістів.

Закон вартості не пише указів, але визначає межі, у яких ці укази пишуться. Санкції перерозподіляють вигоди й втрати: лондонські страховики, турецькі нафтопереробні заводи, індійські та китайські покупці, російські експортери й американські претенденти на майбутні угоди опиняються в цілком різному становищі. Британські пропозиції — знизити цінову стелю, обкласти страхування перевезень податком у 5–10 %, натиснути на турецькі НПЗ — розходяться з американським курсом на пом’якшення санкцій. Причина розбіжностей полягає не у відмінності «цінностей» (у Вашингтоні й Лондоні вони однакові, хоча й обчислюються в різній валюті), а в тому, чиї інтереси стоять за кожним із державних апаратів. Зауважмо, втім, що це наша гіпотеза: щоб довести вплив конкретної групи капіталу, недостатньо показати, що вона виграла від певного рішення; треба простежити, хто і чого вимагав та якими були дії держав. Ми продовжимо цю роботу в міру появи даних, а поки що досить констатувати: держава не ширяє над капіталами, а лавірує між ними.

Ялта без Ялти

Друга сцена спектаклю обіцяє бути ефектнішою за першу.

20 жовтня в Осло Віткофф, Зеленський, президент Фінляндії Стубб і прем’єр-міністр Норвегії Стьоре за участю представників європейських столиць, ЄС і НАТО (зять президента США Кушнер приєднався до зустрічі відеозв’язком) обговорювали, за повідомленнями Financial Times і Axios, два питання: майбутнє України — гарантії безпеки, інтеграцію в «єдину» Європу, інвестиції та повоєнну відбудову — і умови «міцного миру» з Росією, зокрема «нову архітектуру європейської безпеки» та можливу економічну співпрацю з Москвою. Стьоре згадав і територіальні питання, і санкції. Звернімо увагу на послідовність: спочатку «відбудова» та «інвестиції», потім «співпраця з Москвою». Поділ пирога, як завжди, почався ще до завершення війни.

Водночас, як пише The New York Times, Віткофф везе Зеленському інше послання: не наполягати на вимозі повернути окуповані східні території, адже навіть за угодою, укладеною переважно на російських умовах, Україна теж зможе «заробити». Слово «заробити» заслуговує на особливу увагу: воно показує, якою мовою розмовляють за зачиненими дверима. Аргументи підкріплено цілком матеріальними заходами: роботу Starlink обмежено, виникли проблеми з передаванням попереджень про ракетні удари, постачання перехоплювачів для комплексів Patriot затримується. Хочете «гарантій» і «підтримки»? Спочатку подивімося, як ви поводитиметеся. Такою є ціна «союзництва» у світі, де «союзника» можна просто відключити від зв’язку.

Стара Європа тим часом, за словами колумніста Financial Times Гідеона Рахмана, готує власний телефонний дзвінок до Кремля й пропонує два варіанти на вибір: заморожування бойових дій по лінії фронту в обмін на гарантію, що Україна ніколи не вступить до НАТО, або передання Росії ще не захопленої частини Донбасу за умови одночасного вступу Києва до альянсу. Або чай із цукром, або руки з милом, але не коштом закладу.

Тепер головне. За даними The Wall Street Journal, 9 жовтня Путін запропонував Трампу провести тристоронню зустріч за участю Сі Цзіньпіна на полях саміту АТЕС 18–19 листопада в Шеньчжені. Колишній співробітник російської розвідки, на якого посилається газета, описав задум як другу Ялтинську конференцію: великі держави ділять світ на сфери впливу, а за столом немає нікого з «малих» — зокрема й огрядного Брюсселя. Це оцінка анонімного джерела. Офіційно підтверджено лише те, що цю тему обговорювали. Водночас речник російського лідера Пєсков заявляє, що немає ані порядку денного, ані домовленостей, а державний секретар США Рубіо зауважує, що зустріч не узгоджено. Проте сам задум цілком узгоджується з тим, чого Москва домагалася ще до вторгнення. У грудні 2021 року вона передала США і НАТО проєкти договорів із вимогами заборонити розширення альянсу та повернути його військову присутність до конфігурації 1997 року. Тоді їй відмовили. Тепер вона пропонує ту саму угоду, але з іншим складом учасників. Перемога?

Відповідь Трампа від 19 жовтня варта того, щоб її запам’ятати. Він готовий до зустрічі, але «не стільки заради України»: щодо України Росія, за його словами, «поводилася нормально», а поговорити він хотів би про ядерну зброю та роззброєння. Пекін через Міністерство закордонних справ назвав тристоронні переговори про денуклеаризацію «несправедливими, нерозумними й нереалістичними», пояснивши, що його арсенал значно менший за американський і російський. Проте, за даними The Washington Post, китайські представники запросили у Вашингтона роз’яснення щодо планів зустрічі. Китаю не подобається порядок денний, але він не хоче пропустити саму зустріч.

Ми не схильні бачити тут змову. Ми бачимо торг. У кожної сторони свій товар і свій розрахунок: Вашингтон переводить розмову туди, де має перевагу, — до стратегічних озброєнь; Пекін не бажає обмежувати свій арсенал, поки той поступається чужим; Москва намагається перетворити військові позиції на визнані права. Єдине, у чому сходяться всі троє, — вирішувати треба без тих, щодо кого вирішують. Але подібність інтересів у виключенні третіх сторін ще не означає, що змова відбулася. Поділ світу, на який могли б погодитися три хижаки, стане можливим лише тоді, коли кожен із них повірить, що співвідношення сил закріплено надовго. Нинішнє співвідношення сил цього не обіцяє. Ялта 1945 року стала можливою тому, що війна виявила переможців. Нинішня Ялта, якщо вона відбудеться, буде спробою записати на папері те, що насправді ще не вирішено на полі бою.

Ми не маємо права замовчувати ще один штрих. Приїзд Віткоффа до Санкт-Петербурга заплановано на 21 жовтня, а в ті самі дні в місті перебуває прем’єр Державної ради КНР Лі Цян — він бере участь у 31-й регулярній зустрічі глав урядів Росії та Китаю. Такі зустрічі відбуваються щороку, тож робити з них доказ не варто. Але збіг цікавий: Москва торгується одразу на двох напрямках, і той, хто сидить по інший бік столу, чудово знає про цей торг. Леві зауважує, що Китай отримав значні важелі впливу на Росію й використовує їх, щоб купувати сировину за зниженими цінами. Один із «партнерів» в антиамериканському фронті виступає покупцем в іншого «партнера». А між «партнерами» точиться торг не на життя, а на смерть.

За цих обставин Кремль заговорив голосом представника експертної ради при Раді безпеки. Андрій Сушенцов в інтерв’ю ТАРС заявив, що США «зрадницьки» повелися щодо України та європейських союзників, «без попередження зваливши на них цей тягар». Той самий Кремль ще недавно звинувачував адміністрацію Байдена у зраді Києва. Тон змінився саме тоді, коли в Білому домі змінилася адміністрація. Зрада, як бачимо, — категорія суто ситуативна: усе залежить від того, хто сидить в Овальному кабінеті. Союзницькі зобов’язання виявляються не моральним обов’язком, а статтею витрат, яку кожна сторона переглядає зі зміною балансу вигод. Сушенцов, до речі, водночас повідомив, що Росія веде війну на виснаження. Обидві сторони твердять, що виснажують противника, а ми пропонуємо перевіряти цю тезу цифрами, бо слова в цій війні дешеві, як і завжди. Невже імперіалістичні хижаки так потріпалися, що вже готові перейти до поділу здобичі, яка ще пручається?

Гроші замість примусу

Цифри навели ті самі британські слухання, і вони багато про що свідчать. Одразу застережімо: експерти, як ми вже зазначали, виступають за посилення тиску на Москву, а їхні політичні рецепти — «зміна режиму», «стимули для еліт» — відображають позицію їхніх урядів. Але факти, які вони навели, варто розглянути незалежно від запропонованих ними рецептів.

Найджел Гулд-Девіс оцінює частку військових витрат приблизно у 40 % федерального бюджету. За його словами, гроші беруть із майже спустошеного Фонду національного добробуту, підвищують податки, урізають інші статті видатків і збільшують дефіцит, який покривають через російські банки. Дев’ять регіонів скоротили виплати за підписання контракту з армією, оскільки Кремль переклав ці витрати на регіональні бюджети. Кеннеді розповів про кредитний бум 2022–2024 років: підприємства оборонної промисловості, залазячи в борги, нарощували виробництво, а тепер бюджет змушений виділяти кошти на сплату відсотків за цими боргами.

Іншими словами, ця конструкція нагадує фінансову піраміду: поки залучають нових вкладників, вона тримається, а коли їхній приплив припиниться, завалиться; питання лише в тому, на кого вона впаде. Гадаємо, на тих, кому сьогодні ще є що втрачати, крім власних ланцюгів.

Найцікавіше, однак, інше. Російська держава, як зауважив той самий експерт, намагається не примушувати людей іти на війну, а купувати їхню згоду. Реклама армії не каже: «Ви потрібні країні». Вона каже: «Ось скільки ви отримаєте». Вербування до армії стало частиною ринку праці. Наслідки — гострий дефіцит робочої сили, заводи, що працюють цілодобово, зарплати, які зростають швидше за продуктивність праці, та інфляція, яка підхоплює це зростання й перекладає його вартість на всіх інших.

Контрактників набирають переважно в бідних регіонах, де виплати дорівнюють річному заробітку, тоді як у Москві та Санкт-Петербурзі на такі пропозиції ніхто не зважає. У віддалених регіонах, за оцінкою Гулд-Девіса, відбувається «прихована мобілізація»: людей із хронічними боргами підштовхують до підписання контракту. За словами Леві, у російській армії воюють громадяни близько сорока країн, причому декого вербують обманом. А на яку роботу людей залучають чесно?

Що тут важливо для нас? Держава, виступаючи сукупним покупцем робочої сили, дорого платить за особливий товар — готовність ризикувати життям. Але примус від цього не зникає, а лише змінює форму. Борги, бідність і безробіття в регіоні виконують ту саму функцію, що за інших обставин виконує мобілізаційний наказ: людині залишається вибір між голодом і фронтом, і вона, як вільний продавець своєї робочої сили, «добровільно» обирає друге.

Так капітал звільняє пролетаря: звільняє від усього, крім необхідності продавати себе. Витрати на такий найм лягають на бюджет, а через інфляцію — на всіх інших найманих працівників. Буржуазні аналітики називають нестачу робочої сили «дефіцитом кадрів», але, по суті, йдеться про фізичне виснаження того самого джерела додаткової вартості, про яке ми говоритимемо в третьому номері нашого журналу. Експерти вбачають тут слабке місце «режиму» й сподіваються тиснути на «еліти». Ми бачимо інше: за війну платить робітник — і в Москві, і в Києві, і в Мілані.

На мить відступімо від основної розповіді. За обережними формулюваннями, що прозвучали на слуханнях, можна розгледіти підтвердження відомих нам розбіжностей у російській верхівці. Кирієнко розходився з «яструбами» з ФСБ у питанні обмежень інтернету; головний економіст ВЕБ заявив, що Росії не виграти війну на виснаження, а голова Сбербанку сказав, що всі прагнуть якнайшвидшого завершення війни.

Ми маємо підстави припускати існування в Москві «прагматичної» фракції, якій вигідніше повернутися до західних ринків, але поки що перед нами непрямі ознаки, а не встановлений факт. Одне зрозуміло: коливання є, тріщини в панівному класі існують, але немає тієї партії пролетаріату, яка могла б цим скористатися.

Війна проти інфраструктури

Поки дипломати торгуються, безпілотники продовжують завдавати ударів. 18 жовтня Україна, за повідомленнями преси, завдала масштабних ударів по російській території: по нафтовій інфраструктурі в Санкт-Петербурзі, логістичному центру Ozon та об’єкту цифрової інфраструктури VK. Російська влада заявила про перехоплення безпілотників, загиблого та постраждалих. Масштаб збитків на кожному об’єкті належить перевіряти окремо. У ті самі дні Зеленський заявив, що за тиждень російські сили 76 разів атакували українські енергетичні, нафтові та газові об’єкти, зокрема підстанції в кількох областях. Це оцінка української сторони, передана Reuters, і, як будь-яка оцінка сторони, що воює, вона потребує перевірки.

Ці події відрізняються цілями й обставинами, але разом виявляють загальну тенденцію: інфраструктура стає одним із головних об’єктів ударів. Продуктивні сили суспільства — це не лише заводи й верстати. До них належать дороги та підстанції, порти й склади, технології та знання, організація праці й, насамперед, сам робітник. Підстанція забезпечує електроенергією і цех, і житловий квартал; порт пов’язує виробництво зі світовим ринком; склад поєднує торгівлю з транспортом; центр обробки даних (ЦОД) обслуговує розрахунки та постачання. ЦОД, зауважмо, — це зовсім не просто «приміщення з комп’ютерами»: один обслуговує комерцію, інший — державні чи військові системи, а значення удару визначається тим, що саме він вивів із ладу.

Війна завдає капіталу трьох видів шкоди: знищує засоби виробництва, зупиняє їхню роботу та знецінює їх. Зруйнований об’єкт втрачає вартість; підприємство, що вціліло, простоює без енергії та компонентів; дорога залишається цілою, але вже не забезпечує колишнього транспортного потоку. Суспільство втрачає працю, витрачену раніше, і змушене витрачати нову, щоб відновити втрачене. Для окремого капіталу руйнування чужих потужностей може виявитися вигідним: конкурента знищено, ринки відкрилися. Але приватна вигода не компенсує суспільних втрат.

Ми пам’ятаємо Гроссмана й Маттіка: знецінення здатне тимчасово поліпшити умови накопичення для одних капіталів, але саме по собі не розв’язує суперечностей капіталістичного відтворення. Воно знищує накопичену суспільну працю й погіршує становище тих, хто цю працю створював. Війна проти інфраструктури — це війна проти матеріальних основ суспільного відтворення. І ведуть її ті, хто в мирний час охоче міркує про «розвиток» і «модернізацію».

Чорне море: страховий поліс як зброя

Той самий результат дає війна на морі. У жовтні в західній частині Чорного моря атаки на торговельні судна призвели до загибелі та зникнення моряків; за повідомленнями від 15 жовтня, після ударів по двох танкерах біля румунського узбережжя семеро моряків вважалися зниклими. Аналітична компанія Ambrey пов’язувала низку атак із суднами, задіяними в торгівлі через дунайські порти, і оцінювала ймовірність російського походження ударів як високу. Це оцінка, а не встановлений факт, і чесність вимагає розрізняти одне й інше.

Що за цим стоїть? Чорне море пов’язує українські та регіональні порти зі світовим ринком. Загроза судноплавству б’є по експорту зерна та інших товарів, по роботі портів, по фрахтових ставках і страхуванню. Військовий ризик здорожчує перевезення та змушує судновласників шукати обхідні маршрути. Ми не маємо права стверджувати, що конкретна компанія навмисно створює небезпеку заради прибутку: для цього довелося б показати її дії та вигоди, а не просто зростання страхових премій.

Але сама логіка очевидна: транспортування є частиною процесу реалізації вартості, і товар, який неможливо доставити на ринок, нічого не вартий. Порушення судноплавства позначається на виробництві, торгівлі та всьому світовому поділі праці.

Заодно розвіємо один популярний нині міраж. Напад на торговельні судна поблизу кордонів країн НАТО аж ніяк не означає автоматичного застосування статті 5. Північноатлантичний договір зобов’язує кожного союзника вжити тих заходів, які він вважатиме необхідними, зокрема застосувати силу. Що саме визнають за необхідне, залежить від обставин і політичної волі, а не від параграфа. Той, хто сподівається на «автоматичний» захист, сподівається на те, чого договір не обіцяє.

Робітник у чужому господарстві

Перейдімо від кораблів і підстанцій до людей, на чиїй праці тримається все інше. Сучасний капітал дедалі охочіше організовує працю через цифрові платформи. Кур’єр отримує замовлення через застосунок, таксист залежить від алгоритмічного розподілу поїздок, складський працівник — від систем обліку та маршрутизації. Ці форми зайнятості не скасовують матеріальної залежності праці, а лише маскують її.

Платформі потрібні електроенергія, зв’язок, ЦОДи, платіжні системи, дороги й склади. Кур’єр не доставить замовлення без зв’язку та проїзної дороги, водій залежить від автомобіля, пального, ремонту й доступу до клієнтів. Застосунок може працювати, а працівник уже не заробить ані копійки.

Тут капітал демонструє майстерність перекладання витрат на інших. Платформа розподіляє замовлення, встановлює правила допуску, розраховує винагороду, використовує рейтинги й блокування. Формально «незалежний» виконавець майже не впливає на умови праці. Водночас транспорт, пальне, ремонт, зв’язок, обладнання та час очікування оплачує він сам. Виплата за замовлення не дорівнює доходу: щоб зрозуміти реальне становище працівника, треба відняти витрати, амортизацію, неоплачуваний час і врахувати нестабільність потоку замовлень.

Так побудовано цю систему: великий процес координується згори, а ризики й витрати перекладаються вниз.

Класова сторона питання очевидна. Робітник опиняється заручником інфраструктури не тому, що вся вона належить одному власникові, а тому, що доступ до неї контролюють різні суб’єкти: дорога може бути державною, мережа — приватною, платформа — корпоративною, автомобіль — власним. Однак праця залежить від функціонування всієї цієї системи: якщо одна з ланок виходить із ладу, робітник втрачає заробіток, хоча його здатність і готовність працювати нікуди не зникають.

Війна, санкції та перебої з енергопостачанням роблять цю залежність болісно очевидною: зв’язок відключили, пальне подорожчало, дорогу зруйновано — і робота зупинилася, хоча робоче місце формально вціліло. Наслідки війни, таким чином, не обмежуються оборонною промисловістю.

Зауважмо також паралель, яку буржуазний аналіз не любить помічати. Платформа прив’язує людину до чужої інфраструктури, армійський контракт — до чужого ризику; в обох випадках людина отримує гроші за готовність брати на себе витрати й небезпеки, умови яких визначає не вона. Відмінності у статусі — найманий працівник, самозайнятий, дрібний власник — реальні й потребують докладного аналізу. Але не можна, орієнтуючись лише на формальну назву статусу, втрачати з поля зору реальну залежність від замовника, платформи та засобів праці.

Інфраструктура одночасно обслуговує суспільні потреби й капіталістичне накопичення, а класове питання полягає в тому, хто встановлює умови доступу до неї, хто платить за збої та хто привласнює результати спільної праці. Це один із проявів основної суперечності капіталізму: суспільний характер виробництва поєднується з приватним контролем над його умовами.

Україна: між постачальниками та покупцями

Що сказати про Україну? Її не можна вважати ані цілком самостійним учасником подій, ані просто маріонеткою. Українська держава має власні інститути, правлячі групи, військові цілі та розрахунки. Але події 19–20 жовтня показали, наскільки її здатність вести війну залежить від постачальників. Обмеження Starlink, перебої з попередженнями про ракетні удари, затримки з постачанням перехоплювачів — усе це важелі в торзі щодо того, від якої частини території Київ має відмовитися.

«Гарантії безпеки» та «повоєнна відбудова», про які просторікують в Осло, залежать від того, чиї капітали отримають доступ до цієї відбудови та на яких умовах. Документів поки що немає, і кожен конкретний пункт доведеться перевірити сучасному матросу Маркіну, коли ці документи з’являться й стануть доступними пролетаріату, тобто після всесвітнього Жовтня. Але напрямок можна вгадати вже сьогодні: після війни для когось почнеться надзвичайно вигідний бізнес.

Інтереси держав не збігаються з інтересами суспільства. Українські робітники платять за війну мобілізацією, зруйнованим житлом та інфраструктурою, втраченими доходами й вимушеним переселенням. Російські робітники платять інфляцією, боргами регіонів, ризикованим наймом та урізанням інших статей бюджету. Спільність окремих наслідків не стирає відмінностей між сторонами: відповідальність за початок війни та обставини конкретних операцій залишаються такими, якими були.

Але в Києві, Москві й Вашингтоні торгуються за ціну та форму переділу, а наймані робітники в цьому торзі участі не беруть: їхня роль — платити й помирати.

Що з цього випливає?

Дипломатичний спектакль демонструє політичну волю держав, але ця воля наштовхується на матеріальну залежність від зв’язків, які ті самі держави намагаються перекроїти: торговельних потоків, енергетичних постачань, страхових полісів, транспортних вузлів.

«Нова Ялта», якщо вона взагалі відбудеться, не буде для робітників кращою за стару. Вона небезпечна зовсім не як змова держав, а як нагадування: будь-яке «мирне врегулювання» між імперіалістичними державами залишається угодою про переділ, а платити за такими угодами доведеться тим, хто в них не бере участі, — найманим працівникам. Ленін свого часу називав мирні угоди між імперіалістами «перепочинками» між війнами, і нинішній переговорний цикл не дає підстав переглядати цю оцінку.

Але робітничому класу недостатньо викривати розбіжність між словами й діями урядів, як це робить будь-яка сумлінна ліберальна газета. Треба зрозуміти, як санкції, війна, логістичні збої, боргове навантаження та нові форми найму впливають на його здатність жити, чинити опір і діяти спільно.

Класова самостійність потребує організації та політичної програми. Партія не підміняє самостійну активність класу, а виражає його політичну незалежність. Її завдання — не обирати прийнятніший національний капітал, а протистояти підпорядкуванню робітників інтересам власної буржуазії. Захист національної конкурентоспроможності та військових переваг не є захистом наших пролетарських інтересів: робітники не визначають стратегію санкцій і не розпоряджаються військовими бюджетами, але розплачуються за них.

За дипломатичними декораціями триває боротьба за матеріальні умови суспільного відтворення. Ці умови створюються колективною працею, і робітники не повинні залишатися заручниками конкуренції капіталів і держав. Не повинні, але залишаються. Саме час замислитися, чому.

Тому що заручник, який не знає, що він заручник, не вимагає звільнення. Тому що глядач, який приймає спектакль за життя, не виходить на сцену. І тому що клас, який не має власної партії, завжди платитиме за чужими рахунками.

Висновок простий: поки декорації не зірвано, а світову комуністичну партію не створено, торг триватиме без участі тих, хто за нього платить.

20 жовтня 2026 року

Suggest changes