Крізь інформаційний шум жовтня 2026 року буржуазна думка здатна розгледіти лише хаос. Але цей хаос — лише видимість: за дипломатичними маневрами, урядовими кризами та поліцейськими репресіями ховається єдина фізіологія структурної кризи капіталізму.
Ліберальна міфологія про «права людини» та непорушність санкцій розсипається на порох, коли йдеться про виживання монополій. Імперіалізм США, той самий, чий символ — статуя Свободи, зіткнувшись із логістичним удушенням через перекриття Ормузької протоки на тлі війни на Близькому Сході, відновлює закупівлі білоруського калію, тим самим поповнюючи бюджет держави, за якою ліберальна журналістика ще задовго до війни в Україні та кривавого білоруського серпня 2020 року1 закріпила статус «останньої диктатури Європи».
Капіталу — байдуже, під яким прапором він отримує прибуток, — плювати на політичний фасад. Для нього немає різниці між запровадженням санкцій та їхнім скасуванням; вибір залежить від того, що на цей момент прибутковіше. А в цьому конкретному випадку, коли агрокорпораціям США життєво необхідно знизити витрати, ліберальним журналістам доводиться або сором’язливо ховати ці незручні факти в сухих біржових зведеннях, або поспіхом конструювати ідеологічне алібі для цієї угоди.
Перед нами не змова ошуканців, а, за точною формулою Енгельса, ідеологія у строгому сенсі слова. Журналіст, який пише про «гуманітарну необхідність», здебільшого абсолютно щиро переконаний, що мислить категоріями моралі.
Коли економічний базис вимагає скасування політичних принципів, ідеологічна обслуга капіталу використовує три головні інструменти для виправдання цієї суперечності:
- Гуманітарне алібі («боротьба з глобальним голодом»): зняття санкцій із калійних добрив пояснюється не прагненням аграрного капіталу США зберегти норму прибутку, а патетичною «турботою про світову продовольчу безпеку». Журналісти починають доводити, що добрива — це винятковий, гуманітарний товар, без якого так званий Глобальний Південь опиниться на межі голоду. Фінансування союзника російського імперіалізму чарівним чином перепаковується у «вимушений акт порятунку людства».
- Риторика «меншого зла» і прагматизму: у діловій пресі раптово згадують про Realpolitik. Послаблення подаються як вимушена, гірка, але «політично мудра» поступка реальності заради стримування внутрішньої інфляції. «Прагматизм» і Realpolitik тут — не пояснення того, що відбувається, а лише словесна капітуляція перед ним, яка призначає зовнішню, механічну взаємодію капіталів (конкуренцію за ринок добрив) причиною там, де діє куди глибший, прихований за цією конкуренцією закон накопичення капіталу. Заявляється, що захист кишені американського споживача та рентабельності фермерів Середнього Заходу на цей момент важливіший за ізоляцію білоруської «поліцейської держави» (а чи можуть бути інші, без поліцейських функцій, буржуазні держави?).
- Фігура умовчання (зміщення фокусу): мейнстримні медіа просто маргіналізують цю новину. Якщо про жорстокість режиму Лукашенка в серпні 2020 року або його співучасть у війні в Україні писали на перших шпальтах, то скасування санкцій із «Білоруськалію» публікується дрібним шрифтом у профільних економічних рубриках. Це подається як рутинне бюрократичне коригування ліцензій Управління з контролю за іноземними активами (OFAC) Міністерства фінансів США із замовчуванням того факту, що ця сама операція наповнює каси цієї ж білоруської держави.
Таким чином, преса виконує свою класичну функцію: маскує класовий і корпоративний інтерес під мантією об’єктивної необхідності, доводячи, що запровадження санкцій — це торжество прав людини, а їхнє скасування заради вигоди монополій — це торжество здорового глузду.
Насправді перед нами хрестоматійний приклад того, як економічний базис ламає ідеалістичну надбудову: вся демократична демагогія відкидається геть заради дешевої сировини та порятунку рентабельності.
У той самий час на іншому кінці Європи капітал відкрито пожирає власний пролетаріат. Виселення 87-річної іспанки інвестиційною житловою корпорацією заради накручування ренти — це не «збій системи», а справжнє обличчя ринку, де житло остаточно втрачає свою споживчу вартість (дах над головою), перетворюючись на чисту абстракцію фінансової прибутковості — фіктивний капітал, що живиться базовими потребами людини.
Як і чому це відбувається? Зіштовхуючись із невблаганним падінням норми прибутку в реальному секторі економіки, надлишковий глобальний капітал судомно шукає нові сфери для самозростання і знаходить порятунок у монопольній ренті. Транснаціональні мегафонди скуповують цілі житлові квартали не для того, щоб управляти нерухомістю, а для того, щоб «сек’юритизувати» ці бетонні метри — перетворити очікувану орендну плату на деривативи та цінні папери, що торгуються на біржі.
Квартира перестає бути річчю і стає лише титулом власності, що дає право на безперервне стриження купонів. Капітал свідомо бере в заручники найнееластичнішу біологічну потребу людини — потребу в притулку, від якої пролетар фізично не може відмовитися.
У результаті орендна плата перетворюється на механізм безжальної вторинної експлуатації: спочатку промисловий або платформний капіталіст витягує з робітника додаткову вартість у процесі праці, а потім фінансовий рантьє через ренту експропріює левову частку його заробітної плати (вартості відтворення робочої сили), прирікаючи маси на перманентну боргову кабалу або бездомність.
Капітал, у його власній, відчуженій від суспільства природі, постає тут у всій своїй неприкритій паразитичній наготі — суспільною за походженням силою (житловий фонд цілого міста, побудований працею багатьох поколінь), що привласнюється, однак, приватним чином вузькою групою власників фінансового титулу: саме ця суперечність, за формулюванням самого Маркса, стає дедалі кричущішою і передбачає знищення цього відношення.
Масові протести в наметових містечках і позачергові вибори, оголошені урядом Санчеса на тлі напливу 80 тисяч мігрантів — цієї глобальної резервної армії праці, пролетаризованої та вирваної зі своїх місць безжальним проникненням імперіалістичного капіталу, — лише оголюють повний параліч буржуазної держави.
Міграція — це об’єктивний наслідок імперіалістичної експансії, що руйнує традиційні уклади та виштовхує розорені пролетарські маси на світовий ринок як дешевий товар — робочу силу. Тим часом олігархія приватизує житло, а ліві партії, загрузлі в парламентському кретинізмі, виконують рятівну для капіталу функцію, виступаючи громовідводом для пролетарського гніву.
На іншому фланзі глобальної кризи імперіалістична бійня у Східній Європі продовжує працювати як гігантський механізм фізичного знищення надлишкового капіталу та «надлишкового населення». Спроби індійської буржуазії виступити посередником у розблокуванні Чорного моря — це не абстрактна миротворчість, а прагматичний крок одного з імперіалістичних хижаків, що прагне врятувати логістичні артерії світового ринку.
Стабільні поставки дешевого чорноморського зерна та добрив життєво необхідні індійському капіталу для того, щоб максимально знизити вартість продовольчого кошика, а отже — здешевити вартість відтворення власної багатомільйонної робочої сили, утримуючи заробітні плати місцевого пролетаріату на мінімальному рівні заради викачування надприбутків.
Одночасно з цим, виступаючи арбітром між державами, що загрузли у війні, індійський фінансовий капітал, зміцнілий завдяки комбінованому розвитку, цинічно конвертує чужий конфлікт у власну зовнішньополітичну вагу, легалізуючи свої претензії на повноправну участь у переділі сфер впливу.
А поки в Україні перемелюють промислову та енергетичну інфраструктуру капіталу і життя пролетаріату, естонська буржуазія «про всяк випадок» стягує елітні війська до Нарви й обмінює накопичену в скарбниці Таллінна додаткову вартість на американські HIMARS. Це окремий, локальний випадок перерозподілу вже награбованого в умовах взаємної недовіри капіталістів одне до одного, що паралізує весь регіон.
Синхронно з цим російський імперіалізм цементує свій тил, методично зачищаючи політичне поле: фабрикація тяжких кримінальних справ проти опозиційних активістів — це класичний превентивний терор диктатури капіталу, яка панічно боїться внутрішнього соціального вибуху.
Паралельно держава прагне обкласти даниною саму потребу населення в непідконтрольній Кремлю інформації, розглядаючи можливість тарифікації VPN-трафіку в мережах 5G. Тимчасові технічні перешкоди лише відтягують це пограбування, але класова мета зрозуміла — змусити пролетаріат із власної кишені оплачувати камеру в цифровій в’язниці.
Ця хроніка не залишає місця для ілюзій. Капітал, що здихає, не зупиниться сам. Він продовжить викидати старих на вулиці в Мадриді, гнати на забій робітників в окопи Донбасу і садити незгодних по тюрмах.
Перед людством стоїть безжальний матеріальний вибір: або інтернаціональний пролетаріат, ведений світовою комуністичною партією, розтрощить цю гниючу систему, або капіталізм неминуче потягне світ у варварство тотального знищення.
Footnotes
-
– Тоді всього за кілька днів силовики кинули до переповнених ізоляторів і піддали тортурам понад 10 тисяч громадян, а кілька учасників протестів були вбиті. За жодним фактом насильницьких розправ і побиттів кримінальних справ проти представників силових структур так і не порушили. ↩