Остання битва більшовиків

Поколінню Леніна вдалося спрямувати двигун війни на реалізацію революційної стратегії в умовах, коли двигун розкладу селянства поповнював міста європейської частини Росії мільйонами нових молодих пролетарів, а жахливі умови праці породжували зростання стихійної класової боротьби, у якій брали участь мільйони наших товаришів по класу. В окопах і на кораблях Першої світової імперіалістичної війни опинилися тисячі більшовиків, анархістів, есерів-максималістів із досвідом класової боротьби й загартованою в її ході свідомістю. Саме ця сила була хребтом пролетарського Жовтня, але й її виявилося недостатньо --- громадянська війна, дрібнобуржуазна стихія, а згодом і сталіністська контрреволюція в умовах поразки спроби європейської революції не дозволили довести розпочату боротьбу до поставленої мети.

Проте навіть у другій половині 20-х років чисельність децистів --- найпослідовніших критиків сталінізму --- становила близько 2 тисяч осіб, із них 500 --- у Москві та Ленінграді. «Децистами» називали учасників групи демократичного централізму, яку очолювали старі більшовики Тимофій Сапронов (1887—1937) і Володимир Смирнов (1887—1937). Хтось звав їх «левеллерами» російської революції --- на честь найрадикальнішого крила Англійської революції XVII століття. Їх не цікавили посади в ієрархії сталінської партії та держави --- вони боролися за інтереси пролетаріату, зберігаючи вірність своїм принципам. Майже всі децисти були розстріляні, але нікого з них не вдалося витягнути на показові процеси й змусити звести наклеп на себе та своїх товаришів.

Підпільні центри «груп пролетарської опозиції», як вони почали себе називати у 1928—1929 роках, координували досить масові листівкові кампанії, орієнтовані передусім на промислові підприємства, де вони мали серйозну опору серед робітників. На цей аспект слід звернути увагу: навіть у похмуру епоху 30-х років, коли сталінська контрреволюція в СРСР, нацизм і фашизм у Європі доводили класове панування буржуазії до крайніх форм репресивної диктатури, революційні марксисти зберігали підтримку серед пролетарських мас.

У листівках децисти прямо називали речі своїми іменами: у СРСР перемогла контрреволюція; держава, ВКП(б) і так звані «громадські» організації (офіційні профспілки тощо) ворожі пролетаріатові є знаряддями його пригнічення й експлуатації; потрібно готуватися до нової революції, будувати нову робітничу партію, а поки що вести оборонну боротьбу проти наступу панівного класу на права й інтереси найманих робітників. Їм було очевидно, «що строки світової революції перенесені на невідоме майбутнє», а побудова соціалізму в одній країні «рівнозначна побудові соціалізму в одному повіті»¹, --- пише у своїх спогадах Едуард Дунє (1899—1953), один із небагатьох членів цієї групи, що вижили, який багато років провів у воркутинських таборах, але зміг емігрувати з СРСР під час Другої світової війни. У Франції він брав участь у партизанському русі; згодом, опинившись на самоті, приєднався до меншовиків, але залишився вірним своїм поглядам, про що свідчить опублікований 1947 року текст.

Уже восени 1926 року децисти залишили троцькістсько-зінов’євську об’єднану опозицію, вважаючи її політику щодо сталінського керівництва неприпустимо примиренською та непослідовною. Як висловився з робітничою прямотою Сапронов: «Ми Троцькому чоботи чистити не будемо!». Водночас слід зазначити, що в низці великих регіональних відділень «об’єднаної опозиції» --- на Донбасі, у Брянську, Свердловську --- вплив децистів був переважаючим.

Організація децистів від самого початку будувалася не як внутрішньопартійна фракція, а як мережа законспірованих осередків, розрахована на працю в умовах підпілля. Цим вона відрізнялася від троцькістських груп, які кидали всі свої сили на участь у партійних зборах, марно намагаючись перемогти партійний апарат «конституційними» засобами. Показово, що до групи приймали як старих більшовиків, так і безпартійних.

«Боротьба за внутрішньопартійну реформу не зможе дати нічого суттєвого, буде при владі Сталін чи Троцький. ВКП(б) уже нині (1926 р.) не є партією робітничого класу і не виражає інтересів робітничого класу», --- пише Дунє. Тому децисти ставили перед собою завдання не боротьби за заміну Сталіна Троцьким чи іншою особою, а розуміли, що на них чекає «кропітка, тривала праця» зі створення «справжньої пролетарської партії». Це був украй тяжкий вибір. «Сталін лякав свою партію небезпекою розколу й загибелі диктатури пролетаріату --- радянської влади. Тим самим лякали й троцькісти, але вони не помітили, що розкол був потрібен Сталіну, що радянська влада була ліквідована за Сталіна. Але тепер? Тепер, як і раніше, колишня внутрішньопартійна опозиція розрізнена й не в змозі створити єдину організацію серед однодумців, які сидять по політізоляторах. […] Морально болісно рвати з усім своїм минулим, визнати, що десятки років свого свідомого життя потрібно скинути з рахунку як помилкові. Це вже не з царини фактів, а психології, але тим не менш вона (наша психологія) не завжди дозволяла бачити реальну картину».²

Створивши автономну організацію, децисти не виступали відкрито, не збирали підписи під своїми документами, а віддавали перевагу індивідуальній роботі з людьми та проведенню листівкових кампаній. «Наші низові організації (осередки) налічували не більше 5 осіб; за наявності більшої кількості створювався новий осередок на тому ж підприємстві. Представники осередків обирали представників до центрів. Такі центри я знав: в Україні (Харків), на Донбасі (Луганськ), на Уралі (Свердловськ) і в Москві. У Москві, крім місцевого центру, існував свій “Літературний центр”. У Ленінграді такого центру не існувало, оскільки було дуже мало наших прихильників (знаю, бо відвозив туди валізу з літературою)».³ Ленінград був головним центром троцькістсько-зінов’євської опозиції. «Від імені групи могли говорити, виступати на зборах лише ті, хто себе розшифрував [тобто розсекретив]. У невідворотних випадках у внутрішньопартійних суперечках могли говорити від імені троцькістів. Така конспірація не могла задовольняти молоду гарячу кров. Вона прагнула до активного виступу. Молодь вирувала, кипіла. Для Троцького молодь була барометром партії. Справді, троцькісти увібрали в себе прекрасні кадри з молоді, серед яких у процесі боротьби виростали талановиті постаті, до слів яких прислухалася стара гвардія і нерідко йшла на повідку в цієї молоді […]. Прихильники троцькістів усі стали відомі і всі були заслані. Прихильники децистів постраждали менше».⁴ Серйозну увагу децисти приділяли створенню нелегальних друкарень, закупівлі розмножувальної техніки. Було навіть створено свій «Червоний хрест» для допомоги політв’язням. Саме завдяки конспіративному характеру організації деякі децисти загинули вже від рук гестапівців, а не сталіністів, інші ж продовжили діяльність і після Другої світової війни, причому жодного разу не були заарештовані: один працював в Інституті червоної професури, інший --- в Інституті світового господарства. Чи були інші? Невідомо. Але й у брежнєвські часи, зокрема й у Харкові, де в сталінську епоху був один із центрів децистів, існували групи робітничої та студентської молоді, які стверджували, що СРСР мав капіталістичний базис, що держава --- це диктатура капіталу. Навряд чи існував безпосередній зв’язок між децистами і цими групами, але якби він був, то, ймовірно, сьогодні ми були б силою, яка могла б вище підняти прапор пролетарського інтернаціоналізму.

«Організація “децистів” не мала гучних імен, популярних у широких партійних колах або в країні. У нас не було ні свого Леніна, ні Плеханова, ні Троцького. Зате була впевненість, що час допоможе їх знайти».⁵ А ще була впевненість, що час же перевірить правильність оцінок і зробленого на їх основі вибору.

Це одна з багатьох маловідомих сторінок історії нашого класу, досвід, який повинні засвоїти нові покоління марксистських мілітантів. Через децистів більшовизм здійснив безуспішну спробу врятувати в собі те, що пов’язувало його зі стратегією світової революції. У цьому сенсі їх можна назвати “останніми більшовиками”.

Вододіл «лівого курсу»

У 1925 році за підсумками XIV конференції РКП(б) було закріплено перехід від курсу на світову комуністичну революцію до курсу на побудову соціалізму в окремо взятій країні. Почалася тривала контрреволюційна фаза. В цих умовах склалася так звана Об’єднана опозиція --- нестійкий блок чотирьох груп, що ворогували між собою: троцькістів, зінов’євців, децистів і “робітничої опозиції”. Історія та позиція кожної з них потребує окремого розгляду. Тут же йтиметься про недовговічне об’єднання їх у єдиний блок і його неминучий розпад.

Основні погляди Об’єднаної опозиції викладені в “Заяві 13-ти” (липень 1926), “Заяві 83-х” (травень 1927) і головному програмному документі --- “Проєкті платформи більшовиків-ленінців (опозиції) до XV з’їзду ВКП(б)” (вересень 1927), який підписали 13 членів ЦК і ЦКК партії: Н. І. Муралов, Г. Є. Євдокимов, Х. Г. Раковський, Г. Л. П’ятаков, І. Т. Смілга, Г. Є. Зінов’єв, Л. Д. Троцький, Л. Б. Каменєв, А. А. Петерсон, І. П. Бакаєв, К. С. Соловйов, Г. Я. Ліздінь, П. Н. Авдєєв. Учасники блоку засуджували внутрішньопартійний режим, критикували сталінське керівництво за поступки куркульству, домагаючись прискореної індустріалізації, вимагали виконання «заповіту Леніна» щодо усунення Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б), виступали за курс на світову пролетарську революцію, критикуючи керівництво Комінтерну за «поступки» буржуазним і реформістським силам, відкидали ідею про можливість побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.

Уже в липні 1926 року з Політбюро було виведено Зінов’єва, а в жовтні --- Троцького і Каменєва. У листопаді того ж року XV конференція ВКП(б) звинуватила Об’єднану опозицію в опортуністичному “соціал-демократичному ухилі”. У жовтні—листопаді наступного року Троцького, Каменєва і Зінов’єва вивели з ЦК ВКП(б).

Центр Об’єднаної опозиції знаходився в Москві. Локальні групи підпорядковувалися або регіональному центру, або безпосередньо Москві. Центр координував роботу за допомогою спеціальних кур’єрів і емісарів. Перші лише доставляли на місця вказівки, опозиційну літературу, другі мали ширші повноваження. Одні осідали в якомусь місті, налагоджуючи опозиційну роботу, інші приїжджали в регіони періодично, маючи повноваження контролювати і втручатися в діяльність місцевих груп, аж до усунення їхніх лідерів і призначення нових. Групами здійснювався збір внесків. Таким чином, були всі ознаки не лише ідейної, а й організаційної єдності, а оскільки Об’єднана опозиція продовжувала діяти всередині партії, йшлося про фракційну діяльність. Уже в 1926 році через ідейні розбіжності блок залишили децисти і «робітнича опозиція».

У грудні 1927 року відбувся XV з’їзд ВКП(б), на якому було ухвалено рішення про те, «що належність до троцькістської опозиції і пропаганда її поглядів є несумісними з належністю до ВКП(б)». Тоді ж із партії були виключені 75 лідерів троцькістсько-зінов’євської опозиції, серед них Каменєв, П’ятаков, Бакаєв, Євдокимов, Залуцький, Лашевич, Муралов, Радек, Раковський, Сафаров, Смілга, І. Смирнов, Сосновський та інші. Троцького і Зінов’єва виключили ще в листопаді через демонстрацію опозиції.

Також були виключені 23 члени «явно антиреволюційної» групи Т. В. Сапронова. Одночасно тривав процес виключення рядових опозиціонерів і місцевих активістів. За 2,5 місяця, починаючи з 15 листопада 1927 року, за «фракційну роботу» були виключені 2 288 осіб.

На тому ж XV з’їзді відбувся фактичний розпад Об’єднаної опозиції, 19 грудня зінов’євці подали до президії з’їзду заяву про капітуляцію. Той факт, що не всі пішли на такий крок --- наприклад, група на чолі з Сафаровим не підписала заяву і була відправлена в заслання разом із троцькістами, --- дозволяє говорити про те, що Об’єднана опозиція продовжувала формальне існування до 1928 року, коли капітулювали останні зінов’євці.

Причина капітуляцій пояснювалася аж ніяк не лише репресіями. Що ж іще сталося на XV з’їзді? За доповіддю Молотова була прийнята резолюція про роботу на селі, яка намічала інтенсифікацію заходів зі створення колгоспів і посилення заходів з обмеження куркульства, але аж ніяк не передбачала його ліквідації. У цьому деякі опозиціонери побачили проблиски “лівого курсу” і підставу для відмови від боротьби проти сталінського керівництва.

Через два тижні у зв’язку з «незадовільним ходом хлібозаготівель» Сталін вирушив до Сибіру, де перебував із 15 січня по 6 лютого 1928 року. Там він фактично і проголосив “новий курс”: проведення суцільної “колективізації” сільського господарства. «Від місцевої влади Сталін вимагав надзвичайних заходів проти куркулів, обшуку комор, блокування доріг, щоб не дати можливості куркулям вивозити своє зерно на вільний продаж, конфіскації в них хліба, продажу 25% конфіскованої сільгосппродукції малозаможним селянам за низькою ціною».⁶

28 лютого заяву з проханням про поновлення в партії подав П’ятаков. За ним ту ж процедуру здійснили Н. Н. Крестинський і В. А. Антонов-Овсієнко. Відхід від опозиції торкався не лише провідних фігур. Про розрив із нею з 1926 до початку 1928 року заявила 3 381 особа. У лютому 1928 року до них додалися ще 614 осіб.

Для П’ятакова, який тривалий час працював головою Головного концесійного комітету і заступником голови ВРНГ СРСР, довгоочікувані зміни в економічній програмі були достатнім приводом для того, щоб повернутися до ВКП(б) і не помічати того, що ні у сфері внутрішньопартійної демократії, ні в міжнародній політиці жодних змін не відбулося. Пізніше подібна мотивація змусить капітулювати економістів Смілгу і Преображенського, які повернулися до партії в 1929 році.

Ще наприкінці 1924 року вийшла книга Преображенського “Нова економіка”. У ній він теоретизував про “закон первісного соціалістичного нагромадження”, стверджуючи, що в країні є лише одне потужне джерело отримання коштів для індустріального ривка --- це село. Йшлося про “нееквівалентний обмін” між сільським господарством і промисловістю з метою прискореного розвитку останньої. Націоналізована важка промисловість із необхідністю веде до планової економіки і швидкої індустріалізації, вважав він, і Сталін, обравши «лівий курс», опинився в полоні цієї необхідності й муситиме йти цим шляхом дедалі більше.

Троцький не визнав “лівого курсу”, оскільки той не включав у себе пом’якшення внутрішньопартійного режиму --- опозиціонери залишалися на засланні. Опозиційні групи відновили свою діяльність у центральних районах Росії, на Уралі, в Україні, на Північному Кавказі. Згідно з Ярославським, координував усю цю діяльність із Москви «генсек троцькістів» Борис Ельцин⁷. Але справжнім центром, що пов’язував між собою колонії засланців і формовані групи опозиціонерів, була Алма-Ата. Сюди лише легальним шляхом із квітня по жовтень 1928 року надійшло понад 1 тис. листів і 700 телеграм. Звідти Троцький надіслав 800 політичних листів і 550 телеграм.⁸

Проте сталінська держава не обмежилася лише змінами в економічній політиці: у 1928 році розпочалася кампанія проти “правого ухилу” і боротьба “проти бюрократизму та розкладання” членів партії. У країні заговорили про смоленську та артемівську виразки. У “Правді” від 12 травня була опублікована стаття під назвою “Смоленський нарив”. Йшлося про фабрику «Катушка», на якій із понад 500 робітників у партії перебували 200 і ще 80 --- у комсомолі. За цієї надмірної частки комуністичного складу майстри вимагали від робітників хабарі горілкою, закускою, грошима, а з робітниць --- тілом. Коментуючи цю статтю, децист на ім’я Степан пише із заслання своєму невідомому кореспонденту: «Автор статті […] не втомлюється повторювати: неймовірний, нечуваний, небачений. Підле лицемірство! Хіба це є рідкісним винятком, неймовірним і небаченим? Нічого подібного. Адже й те, що ти пишеш про свій завод, дуже в багатьох рисах схоже на те, що мало місце на “Катушці”. А скільки читаємо ми заміток --- навіть в офіційній пресі, --- в яких відкриваються такі самі факти. І щоразу про них говориться як про винятки, і вони називаються безпрецедентними, неймовірними, нечуваними».

Боротьба з наривами з метою запобігання гангрені є потребою будь-якого організму, зокрема й сталінської держави, а потреба наповнення казни неминуче змушує здійснювати повороти в економічній політиці.

У 1927 році в країні вибухнула криза хлібозаготівель. На приватному ринку розпочалося стрімке зростання цін на хліб, гострий дефіцит якого призвів до скорочення експорту: з 2,177 млн тонн зерна у 1926—1927 рр. до 344,4 тис. тонн у 1927—1928 рр. У результаті для забезпечення продовольством міст довелося ввезти 248,2 тис. тонн зерна, витративши на це 27,5 млн рублів у валюті. Це ставило під загрозу програму імпорту машин і обладнання --- основу індустріалізації.

Таким був дійсний матеріальний зміст зміни «генеральної лінії» ВКП(б), яку багато засланих опозиціонерів зустріли або з тріумфом, або з радісним здивуванням, вважаючи, що їхні передбачення підтвердилися. Була й надія, що їх повернуть до партії. Це також відбулося: в умовах обмеженої кількості підготовлених кадрів сталінське керівництво було готове прийняти у свої задушливі обійми розкаяних опозиціонерів, хай і не на колишні керівні посади, а на нижчі.

Примиренці були масовим явищем у троцькізмі, але ними опозиція більшовиків-ленінців, як вони самі себе називали, не вичерпувалася. Якщо Радек писав у травні 1928 року Преображенському, що «центр», тобто сталінське керівництво, не треба «розглядати як ворога» доти, доки він «іде ліворуч», і слід «викинути озлоблення», то Раковський, який входив до найближчого оточення Троцького, як і багато його однодумців із числа так званих непримиренних, писав із заслання: «Я вважаю утопією будь-яку реформу партії, яка спиралася б на партійну бюрократію». Звідси непримиренні робили висновок: “лівий курс” --- це якийсь маневр, зигзаг сталінської групи.

Перебуваючи на засланні 6 серпня 1928 року, Раковський написав невелику, менше 20 сторінок, працю “Лист Г. Б. Валентинову”. Вона була адресована автору відомого серед опозиції тексту “Роздуми про маси”, колишньому головному редактору газети “Труд”, який підписав “Заяву 83-х” і в 1927 році був виключений із партії та висланий. Праця Раковського --- це перша робота, у якій опозиція спробувала осмислити таке явище, як партійна й радянська бюрократія. Він пише, що це явище «нового порядку», «нова соціологічна категорія», вивченню якої потрібно присвятити цілий трактат.⁹ Бюрократія, завдяки пасивності партійної маси і робітничого класу, узурпує владу. Новий соціальний прошарок принаймні частково відривається від робітників. На цьому, по суті, й закінчуються роздуми Раковського --- на запитання про те, до якого класу належить бюрократія, він не відповідає.

Дискусії про природу бюрократії, про класовий зміст «сталінського Термідора», про те, на якій стадії він перебуває, були постійними в середовищі опозиції. Якщо для більшості троцькістів Термідор ще не завершився, то для децистів він уже повністю реалізувався. Звідси й їхні відмінності в тактиці. «Я за блок із центром або тією його частиною, яка прийме бій із термідором», --- писав Радек у березні 1929 року. Троцький на початку 1928 року пише програмний документ “На новому етапі”, перший пункт якого називається “Небезпека Термідора”. У статті “Старі помилки на новому етапі” децисти вказують на «половинчастість» такої оцінки, звертаючи увагу на те, що «до закріплення свого фактичного панування буржуазія може до пори до часу обмежувати саму себе у формальних політичних правах, передоручити ці права бюрократії. […] Автори документа […] не наважуються назвати речі своїми іменами і зробити необхідні політичні висновки. […] заперечення термідора як реального факту --- хіба це не допомога апаратові у справі маскування контрреволюції?».

Якщо для децистів, які зробили висновок про завершення контрреволюції, не залишалося іншого шляху, окрім як організація і боротьба зі сталінізмом, то для тих, хто вважав, що Термідор ще триває, зберігалися ілюзорні надії на черговий «лівий поворот». У другій половині 1930 року від опозиції почали відходити ті, хто вітав суцільну колективізацію і високі темпи індустріалізації. Після 1930 року ідеї примиренства продовжували повертати із заслання окремих троцькістів, але вже без колишньої масовості.

Ще одним неминучим результатом примиренства стало те, що непримиренна частина троцькістів як у засланні, так і на волі починала солідаризуватися з децистами, а інколи й переходити до них. ОГПУ відзначало, що обидві течії неодноразово вели переговори про спільні дії і можливе злиття. Зокрема, такі переговори від імені непримиренних троцькістів у березні 1928 року вів із децистами Володимир Косіор, брат генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора. Але серед децистів переважало негативне ставлення до перспективи злиття з лівою опозицією, зумовлене неприйняттям “реформістського характеру” тактики Троцького. Особливо серйозні розбіжності виявлялися щодо ставлення до страйків. Якщо прихильники Троцького вважали за необхідне запобігати страйкам, то децисти ставили перед собою завдання активної участі в них, а за можливості --- керівництва ними. У практичній роботі децистів дедалі більшого значення набувала конспірація (умовні коди, шифри, конспіративні адреси, тайнопис, явки тощо). Передбачався перехід на нелегальне становище осіб, яким загрожували арешти.

Втім, і серед непримиренних троцькістів були ті, хто дедалі частіше переходив до відкритої боротьби зі сталіністами --- їм і їхній діяльності буде присвячена окрема стаття. Поки що зупинимося на тому, як і за що децисти критикували Троцького та його послідовників.

У серпні 1928 року Яків Агранов, заступник начальника Секретного відділу ОГПУ, передав секретареві партколегії Центральної контрольної комісії Омеляну Ярославському, до обов’язків якого тоді входила боротьба з опозиціонерами, документ, що поширювався тоді децистами, “Про Термідор і центризм”, у якому давалася така оцінка: «Центризм є головною небезпекою для робітничого класу, основною перешкодою в його боротьбі з буржуазією. Особливо небезпечний центризм для опозиції, і не стільки в’язницею та засланням, скільки так званим “лівим курсом”. Найважливішим і найактуальнішим питанням для опозиції зараз є питання про класовий характер нинішнього режиму. Неясність і недомовленість, а тим більше хибність у цьому питанні є головною небезпекою для опозиційного руху, головним джерелом невпевненості й нестійкості опозиціонерів […]. […] хто бачить у спробах Сталіна бити по куркулю лівий пролетарський курс, той жорстоко помиляється, той не бачить другої сторони сталінського курсу, не бачить посилюваного натиску на робітників, переслідування опозиції і виключень із іноземних компартій і Комінтерну всіх прихильників опозиції».

Отже, головна помилка Троцького полягає в нерозумінні капіталістичного характеру сталінської держави, що вилилося в центристський тактицизм, який і дотепер є відмінною рисою троцькістів.

АЗБУКА РЕВОЛЮЦІЇ

6 жовтня 1928 року один із лідерів децистів Володимир Смирнов надіслав листа своєму товаришеві Тарасу Харечку. Він заслуговує на широке цитування: «Троцький, як і раніше, веде свою лінію хитань, […] навіть в’язниця і заслання для нього самого і його найближчих однодумців не вилікували його від цих ілюзій. […] Уся лінія Троцького, починаючи з 1923 р. включно, була […] на те, що опозиція разом із більшістю ЦК (тобто разом із так званими “центристами*”) боротиметься проти* “правої небезпеки”. Це було висловлено ним […] на пленумі ЦК у лютому 1927 р., і на цей виступ, як на основу тактичної лінії троцькістів, він посилається і тепер майже в кожному листі й документі. […] Лякати “центристів” правою небезпекою, з нетерпінням чекати “удару правого хвоста по центристській голові”, підтримувати цю голову […], мріяти про блок із нею […] така тактика Троцького. Як називається така позиція? Найсправжнісінька центристська, яка робить ставку не на боротьбу проти опортуністів за свою власну лінію, а на розкол серед опортуністів […].

[…] У 1923 р. Троцький лякав ЦК тим, що якщо ЦК не поступиться опозиції, то в партії розвинуться антипартійні течії. ЦК замість поступок задушив партію. Тепер Троцький лякає його тим, що якщо він зараз не поступиться, то робітник “вийде за межі більшовицької партії і диктатури пролетаріату”. […] Так, лише до безсилля може призвести страх перед єдиною силою, на яку можна спертися!

[…] А тепер пора розглянути, що ж власне являє собою та “міжнародність”, яку постійно виставляє напоказ Троцький і за незгоду з якою Сосновський звинувачує нас в “охолодженні до міжнародної революції”, у “теорії опозиції в одній країні” і в “сталінізмі навиворіт”. Насправді ця міжнародність Троцького є лише необхідною складовою частиною всієї його центристської лінії.

[…] У чому полягає цей “міжнародний кут зору” у внутрішніх питаннях. “Внутрішній розвиток СРСР і правлячої партії”, пише Троцький, “повністю відображав […] зміну міжнародної обстановки, слугуючи наочним спростуванням нових реакційних теорій ізольованого розвитку соціалізму в окремій країні. Курс внутрішнього керівництва був, зрозуміло, той самий, що й курс ІККІ: центризм, що сповзає вправо”.

[…] “Відоме розчарування в міжнародній революції”, продовжує Троцький, “яке захопило частково і маси, штовхало центральне керівництво в бік суто національних перспектив, що знайшли своє сумне вираження в теорії соціалізму в одній країні”. Під впливом цих суто національних перспектив “офіційне керівництво дедалі більше збивалося на позиції ізольованого самодостатнього господарського розвитку”. Через це “питання про темп нашого господарського розвитку не ставилося нашим керівництвом зовсім”. Проґавивши поставити питання про темп, “ми втрачали темп хибною господарською установкою”. А разом із тим ішла вже “систематична втрата темпу і в питаннях міжнародної революції”, спричинена “центристською нездатністю оцінити революційну обстановку і в потрібний момент використати її”. Але “питання про темп є вирішальним питанням усякої боротьби” і, упустивши його, ми й вступили в “період тимчасового, звичайно, але глибокого послаблення позицій міжнародної революції”.

Усе це не лише міжнародно, а й діалектично: причина й наслідок постійно міняються місцями: керівництво ІККІ і ЦК ВКП упустило революційну ситуацію в Німеччині і привело до поразки німецьку революцію. Потім --- зворотна дія наслідку на причину: поразка революції в Німеччині викликає розчарування керівництва ЦК ВКП у світовій революції. З горя воно будує теорію соціалізму в одній країні, упускає питання про темп нашого будівництва, стає остаточно центристським. Потім --- знову зворотна дія наслідку на причину: через нездатність центризму оцінити революційну обстановку упускається темп і в міжнародному русі, --- упускається революційна ситуація в Англії та в Китаї. У результаті --- “глибоке послаблення світової революції”. А “завершенням гігантського зсуву в співвідношенні світових сил за останні роки”, як сказано в листі 9/V, став розгром опозиції у нас. І теза, і антитеза, і синтез --- усе в порядку.

Одна біда: як марксисти, ми звикли пояснювати зміну політичної обстановки зміною у співвідношенні класів і боротьбою між ними. А в Троцького вся діалектична взаємодія відбувається між “світовою обстановкою” і мізками тих, хто керує ІККІ та ЦК ВКП. Троцький дорікає ЦК у тому, що «офіційна фракція у 1923 р. відкидала класові критерії, оперуючи такими поняттями, як селянство взагалі». Докір правильний. Але що ж сказати про самого Троцького, у якого також під “міжнародним кутом зору” зникло навіть “селянство взагалі”, навіть пролетаріат, у якого в усій главі, що називається “політика 1923—26 рр.”, йдеться лише в одному місці про “тиск нових класових прошарків, що формувалися на основі НЕПу, пов’язувалися з державним апаратом, бажали, щоб їм не заважали підніматися вгору і не висвітлювалися ленінським ліхтарем”?

[…] Діалектика класової боротьби випала у Троцького. Але тоді й уся “діалектика” Троцького --- не марксистська діалектика, навіть якщо в його міркуваннях через кожні два слова повторювалося “міжнародний”.

Те, що сучасне господарство давно переросло національні рамки, що воно стало вже світовим господарством, --- цього не стане заперечувати жоден із ідеологів буржуазії. Нікому не спаде на думку заперечувати й те, що завдяки цьому політична обстановка в кожній країні найтіснішим чином пов’язана з політичною обстановкою в інших країнах. Але саме від цих загальних місць марксизм і відрізняється тим, що з його точки зору економіка визначає політичну обстановку не безпосередньо, а через боротьбу класів.

Класова боротьба пролетаріату є передусім боротьбою проти своєї буржуазії. Випливає це з тієї простої обставини, що буржуазія не створила і не може створити світову державу, що держава --- це знаряддя класового панування буржуазії --- є національною державою. У цьому сенсі, якщо завгодно, класова боротьба є «національно-обмеженою» боротьбою.

[…] Лише той, хто в гонитві за «міжнародністю» забув азбуку революції, міг би дорікнути нам за нагадування цієї азбучної істини у «відході від міжнародної точки зору» або в «сталінізмі навиворіт». Проти своєї буржуазії бореться пролетаріат не однієї країни, а кожної країни. А оскільки основи експлуатації пролетаріату буржуазією в усіх країнах однакові, оскільки однакові в основних рисах і форми панування буржуазії в усіх країнах, то досвід боротьби пролетаріату кожної країни є міжнародним досвідом. Далі, ставлячи своїм завданням знищення суперечності між суспільним характером виробництва і приватною власністю на засоби виробництва, пролетаріат у ході розв’язання цього завдання неминуче повинен знищити і другу суперечність --- між світовим характером виробництва і національно-державною організацією його частин. Крім того, господарство якщо не всіх країн, то принаймні цілих груп країн (наприклад, європейських) настільки тісно переплетене між собою, що перемога пролетаріату в одній країні не може не викликати найглибших пертурбацій у господарстві сусідніх країн, пертурбацій, які різко прискорюють у них настання революційної ситуації. «Національно-обмежена» (завдяки національній розмежованості структури світового господарства) боротьба пролетаріату неминуче і дуже швидко переростає національні рамки, ламає державні кордони і може отримати своє завершення --- побудову соціалізму --- лише у світовому масштабі.

Усе це --- азбука. Але з цієї азбуки випливає, що, поки ще зберігається класова структура суспільства, поки разом із тим зберігається і поділ світового господарства на національно-державні частини, доти не можна говорити, як це робить Троцький, що «внутрішній розвиток СРСР (або будь-якої іншої країни) повністю відображає міжнародну обстановку». Не кажучи вже про повну розпливчастість такого поняття, як «міжнародна обстановка», цілком ясно, що політичний розвиток окремої країни визначається «міжнародною обстановкою» (а не відображає її) не безпосередньо, а через зміни співвідношення класових сил, через боротьбу класів у цій країні. Наша економіка не є ізольованою економікою. Вона є частиною світового господарства, вона виконує у світовому господарстві певну роль. Зміни у світовій економіці змінюють і цю роль, змінюють і співвідношення класів, що складається на її основі. Але політична ситуація у нас, політика СРСР визначається саме цим співвідношенням класів у нас.

[…] Нудно розжовувати ці азбучні істини. Але що ж поробиш, якщо “відображення міжнародної обстановки на внутрішньому розвитку СРСР” у Троцького полягає в тому, що поразка німецької революції “позначилася” на Бухаріні, Сталіні та інших “розчаруванням” у світовій революції, що під впливом цього розчарування вони створили теорію соціалізму в одній країні, не подумали про співвідношення темпу нашого розвитку з темпом розвитку світового, втратили темп тощо. Що поробиш, коли під виглядом “справді ленінської”, “міжнародної” точки зору написану гладенькими фразами балаканину про міжнародність?

Який, однак, об’єктивний зміст цієї балаканини? Він полягає в тому, що за “тонким” аналізом того, “як осідає в головах авангарду чи авангарду авангарду” (лист 9/V) горезвісна “міжнародна обстановка”, “забувають” проаналізувати, як відбивається в головах цього “авангарду” ідеологія наших «національно-обмежених» класів, чиї інтереси виражають “помилкові” теорії цього авангарду.

[…] його “міжнародна” точка зору є лише добропристойним прикриттям для його центристської політики, яка наполегливо намагається зобразити опортуністів як революціонерів, що помиляються, тоді як насправді вони є ренегатами комунізму і зрадниками революції. З такою міжнародною точкою зору ми, зрозуміло, не можемо мати нічого спільного.

[…] Більшовицька партія гартувалася в боротьбі не лише з відверто правими --- з «економістами» та «ліквідаторами», а й з усілякими центристами, з усіма їхніми відтінками. Інакше й бути не могло: тільки завдяки центристам відверто праві могли у глуху пору реакції

вербувати собі прихильників серед робітників, тільки ліві фрази центристів могли збивати з пантелику --- інколи й надовго --- чесних і відданих революціонерів.

Роль такого центриста відіграє зараз Троцький».

Червень --- липень 2025 р.

Footnotes

1. - Дунє (Іванов) Е. Демократичний централізм // Архів Троцького. Харків, 2001. Т. 2. С. 391. ↩

2. - Там же. ↩

3. - Там же. С. 392. ↩

4. - Там же. С. 392-393. ↩

5. - Там же. С. 392. ↩

6. - Фельштинський Ю., Чернявський Г. Лев Троцький. Книга 3. Опозиціонер. 1923-1929 гг. М., 2013. С. 191. ↩

7. - Ярославський Ом. Мертві крокують швидко // За останньою межею. М; Л., 1930. С. 159. ↩

8. - Дойчер І. ​​Троцький у вигнанні. М., 1991. З. 14. ↩

9. Лист Х. Г. Раковського про причини переродження партії та державного апарату // “Зраджена революція” сьогодні. М., 1992. С. 55. ↩