Примітка — Ця схема програми заснована на нашій базовій програмі, яка викладена в Римських тезах, розроблених і затверджених на II з’їзді Комуністичної партії Італії (1922 р.).
I. Ситуація та перспективи
Війна, що перебуває у своїй бурхливій і жорстокій заключній фазі, демонструє, поряд із занепадом німецької могутності, переможне утвердження союзних військ з явною військовою та політичною перевагою Сполучених Штатів і Росії. Таким чином, намічаються перспективи демократичного миру, що забезпечує, насамперед, Сполученим Штатам безперечну економічну та фінансову гегемонію у світі. Це може означати не тільки перемогу у війні, але й переможний мир, тобто консолідацію капіталізму, який таким чином зміг би вкотре перекрити шлях пролетаріату, що бачив у військовій кризі можливість для здійснення революційного руху.
Обґрунтованість цієї гіпотези --- оскільки війна все ще триває і в ній все ще може зіграти свою роль непередбачуваність --- може й не підтвердитися повною мірою ходом найближчих подій, але в нинішній ситуації кризи та з урахуванням наявних обставин немає жодних підстав вважати, що результат буде іншим. Однак одне можна сказати напевно: нищівна перемога союзників значно зміцнить фронт опору світового капіталізму і звузить об’єктивні можливості для пролетарської революції. Підтвердженням правильності цього аналізу є той факт, що частина пролетаріату «відчуває» демократичну війну і дивиться на неї та на її переможне завершення як на «свою» війну і «свою» перемогу.
Історична відповідальність за це трагічне відхилення від правильної класової лінії лежить на соціалістичних і центристських партіях, які діяли і діють стосовно війни не як правий фланг пролетаріату, а як реальні й свідомі сили буржуазної лівої.
II. Фашизм і демократія
Фашизм, що виник як запит буржуазного суспільства і органічний вираз його прагнення захистити власні привілеї за допомогою авторитарної влади на найгострішій фазі кризи капіталізму, перетворився на явище, яке сьогодні має хвилювати скоріше трунарів, ніж політиків чи істориків. Але слід зазначити, що фашизм вмирає не в результаті насильницького лобового зіткнення з пролетаріатом, тобто його не змітає революційна хвиля — навпаки, відбувається мирна передача влади від однієї політичної системи до іншої, більш адекватної новим потребам, викликаним війною, що означає також, що потреби авторитарної держави, якою ми її знали і випробували на собі, --- вимоги, які залишаються такими ж живими й істотними, як і весь капіталізм, з якого ці вимоги випливають, --- стануть основою демократичної держави, тільки з додаванням лицемірства й обману свободами, фактично закріпленими за тими, хто володіє владою.
Тому само собою зрозуміло, що умови соціального конфлікту анітрохи не змінилися, і якими б не були сили, що стоять біля керма держави, для нашої партії вони захищають інтереси капіталізму проти будь-якої спроби пролетаріату захопити владу — усіма засобами, тобто й тими самими, що використовував фашизм.
Щодо демократичної держави тактика партії пролетаріату залишається незмінною: ми не віримо ні в його вибори, ні в його установчі збори, ні в його свободу друку, свободу слова та свободу організації; але партія використовуватиме це, як і будь-яку поступку, до якої буде змушена буржуазія, з єдиною метою — зміцнитися і мати можливість завдати сильного удару. Наразі війна зламала фашизм, але вона неодмінно політично зламає й партії пролетарської традиції Комітету національного визволення, які, будучи пов’язані з силами, що перемогли у війні — яким вони зобов’язані своїми тимчасовими політичними успіхами, — сьогодні змушені продовжувати її. Наша партія, як була єдиною у боротьбі проти війни нацистсько-фашистського імперіалізму, так і залишиться самотньою у боротьбі проти воєн демократій.
III. Наша партія і Росія
Росія перестала бути для нашої партії країною першого великого революційного досягнення світового пролетаріату і залишається відкритою сторінкою для критичного дослідження революційного марксизму, якому сьогодні належить виявити й оголити історичні причини — економічного та політичного порядку, — що лежали в Росії в основі поразки пролетарської влади і стали вирішальним фактором розпаду політичних сил Комуністичного Інтернаціоналу. Від жорстокого придушення справжніх революціонерів Кронштадту до фізичної ліквідації всіх опозицій націоналістичній політиці Сталіна в робітничій державі все більше розростається цей своєрідний парадокс: всі діють нібито заради озброєння революції проти будь-якої спроби відновлення капіталізму, і всі — революціонери чи ні — фактично сприяли озброєнню сил найнещаднішої антипролетарської реакції, якій належало задушити Жовтневу революцію і разом з нею її найкращих борців. Для марксистів причини цього не слід шукати ні в небесах, ні в злісному намірі окремих людей, а в самій суті пролетарської держави, що підживлюється політикою компромісів, яку економічні умови переносили на рівень панівної ідеології епохи Леніна і Троцького.
Завдяки російському досвіду пролетаріат уже засвоїв, що революційне насильство історично необхідне і життєво важливе лише тоді, коли воно здійснюється класовими силами, у жилах яких тече пролетарська кров, і коли його метою є не вирішення невизначених, суб’єктивних та минущих інтересів — навіть якщо вони пов’язані з життям пролетарської держави, — а вираження постійних і фундаментальних потреб класу, щодо яких держава є лише епізодом і простим тимчасовим явищем. В іншому випадку насильство перестає бути повитухою історії і прокладає шлях до повернення реакції.
Партія вважає, що від репресій у Кронштадті до ліквідації Комуністичної партії насильство дегенерованої робітничої держави було вираженням керівної волі та економічних і політичних інтересів, які більше не збігалися з боротьбою пролетаріату. Таким чином, завтра партіям нового Інтернаціоналу буде легше визначити теоретичні та тактичні умови політики проти компромісу.
На закінчення ми стверджуємо:
Диктатура пролетаріату ні в якому разі не повинна зводитися до диктатури партії, навіть якщо мова йде про партію пролетаріату, яка є розумом і керівником робітничої держави. Держава і правляча партія, як органи цієї диктатури, несуть у собі зародок тенденції до компромісу зі старим світом — тенденції, яка, як показав російський досвід, посилюється і зміцнюється в умовах тимчасової нездатності революції в даній країні поширитися і з’єднатися з революційним рухом в інших країнах.
Таким чином, у фазі політики вичікування, нав’язаній поступовістю революційного розвитку, інтереси революції гарантуються активною присутністю пролетаріату — насамперед його найбільш свідомих сил — в основних органах диктатури, з виборними посадами, з правом відсторонення від посади, зі свободою профспілкової діяльності для захисту своїх класових інтересів стосовно держави та всіх ще не соціалістичних економічних верств: одним словом, з найбільш широким здійсненням робітничої демократії. Якщо на даному етапі диктатури класу вільне існування партій є анахронізмом, то має бути вільною діяльність критики й опозиції в рамках партії, що здійснює диктатуру. Реалізація найбільш широкої демократії у відносинах між пролетаріатом і партією, між пролетаріатом і робітничою державою передбачає досягнення пролетаріатом найвищого ступеня політичної зрілості та наявність об’єктивно достатніх умов для такого здійснення у всіх економічних і соціальних сферах робітничої держави.
Мається на увазі, що завдання партії, яка здійснює диктатуру, полягає в тому, щоб підняти ці відсталі верстви до рівня революційних інтересів класу за допомогою засобів і методів, що допускаються самою робітничою демократією, таких як вільне обговорення, вільне висловлення думки на зборах тощо.
Держава — буржуазний пережиток, яким пролетаріат не може не скористатися для усунення залишків класового суспільства, але розпад якого він повинен прискорити — воно тим більше схильне до виживання та зміцнення, а не до відмирання, чим більше воно ізолюється від руху міжнародного пролетаріату, претендуючи на побудову соціалізму у своїй сфері та протиставляючи себе як робітнича держава буржуазним державам на світовій арені.
IV. Новий Інтернаціонал
Масштаб і тривалість конфлікту, глибина та гострота ідеологічних сутичок, негативний досвід першої пролетарської держави та її Інтернаціоналу могли створити сприятливі умови для формування та зміцнення комуністичних організацій в окремих країнах, які чекають на слушний момент, щоб об’єднатися й закласти основи нового Інтернаціоналу.
Він повинен буде враховувати насамперед попередній негативний досвід, щоб фактично стати органом світової комуністичної революції. Наша партія --- яка в останні десятиліття більше за інших відчувала брак міжнародного керівного органу, здатного бути дійсним направляючим і стимулюючим чинником у боротьбі пролетаріату, — сміливо викривала недоліки цієї боротьби, її помилки та відхилення, і, нарешті, зраду, не втрачала можливості відновити контакти між силами міжнародної лівої, і тепер зможе взяти на себе ініціативу у відповідний момент. Наша партія ідеологічно готова до цього завдання відродження і вже сьогодні заявляє, що новий Інтернаціонал:
а) повинен уникати перетворення на інструмент робітничої держави та її політики, але, вважаючи себе найвищим зібранням трудящих усього світу, повинен захищати інтереси революції навіть стосовно робітничої держави;
б) повинен уникати бюрократизації, коли керівний центр, як і периферійні центри, перетворюється на поле для чиновницького кар’єризму;
в) повинен уникати того, щоб класова політика розроблялася і здійснювалася з формальних та адміністративних міркувань.
Небезпека опортуністичних нашарувань і чиновницького авторитаризму може бути своєчасно нейтралізована й усунена лише шляхом активної участі політичних органів пролетаріату різних країн у політичному житті Інтернаціоналу, через їх пильний контроль над людьми й органами, що стоять на чолі керівних і відповідальних центрів.
V. Наша тактика
Ми вже зазначали, що тактика партії не змінюється внаслідок видимих і формальних змін зовнішніх та політичних умов держави.
Якщо хід війни не буде різко порушений або докорінно змінений внаслідок здачі того чи іншого сектора в результаті успішного робітничого повстання, то проти очікуваної демократії під опікою переможних союзних сил наша партія виведе боротьбу пролетаріату на рівень революційної тактики, яка полягає у своєчасній інтерпретації ситуацій з точки зору класу, в адаптації до них гасел дії, у своєчасному озброєнні пролетаріату основними ідеями, що підживлюють його боротьбу, та засобами, необхідними для зміцнення перемоги. Безпосередньо після війни, коли під керівництвом соціалістів і центристів буде повторено улюблений прийом демократичної реакції — відвернути революційний імпульс і загнати його в глухий кут часткових і миттєвих вимог та компромісів, скориставшись як неминучою політичною, економічною та моральною розгубленістю, яка охопить усі органи держави та дух мас, так і нездатністю правлячого класу, відповідального за війну, організувати мир у сенсі вирішення величезних проблем, поставлених війною, — наша партія адаптуватиме свою тактику відповідно до дозрівання сприятливих об’єктивних умов і вестиме боротьбу в руслі революційної традиції, щоб бути на чолі, а не слідувати за майбутніми подіями. Тому очевидно, що тактичні хитрощі демократії будуть викинуті на смітник історії, як тільки партія визнає, що ситуація прагне до революційного вирішення.
Оскільки наша політична лінія не буде піддаватися впливу ані ідеалістичних уявлень, ані теорій стихійності, це дозволить волі партії до боротьби збігтися з волею у широких мас, коли вони в узагальненій формі висловлять нагальну необхідність революційного наступу для завоювання влади.
Але завоювання влади не може відбутися, якщо партія попередньо не завоює вплив на широкі маси пролетаріату. З цією метою партія визначає свої завдання наступним чином:
а) маси не завойовуються коли і як хочеться, якщо об’єктивні умови не спонукають їх; марні маневри партій з метою вплинути на них і змусити їх діяти за помахом чарівної палички;
б) бойовий дух мас --- коли він розпалюється в боротьбі --- як на діаграмі відображає процес нестабільності та кризи, що пронизує виробничий апарат капіталізму, його ринки та всю його політичну організацію. У цей момент партія може включитися в боротьбу і стати одним з її визначальних елементів, залучити до своєї орбіти маси, щоб об’єднати їхню енергію і спрямувати її на досягнення певних цілей;
в) успіх такого маневру можливий у тій мірі, в якій партія зуміє створити в масах постійні органи пропаганди, прозелітизму та агітації; у тій мірі, в якій вона зуміє завоювати довіру постійною відданістю життю пролетаріату, його боротьбі та його класовим вимогам; нарешті, тією мірою, якою вона продемонструє, що не обманювала недоречними та нещирими агітаціями, порожніми страйками заради страйків або страйками, що суперечать духу та інтересам класу;
d) наша партія, не применшуючи впливу інших партій з робітничою традицією та важливості цього впливу на маси, виступає за «єдиний фронт» — органічний прояв пролетарської єдності поза партіями, необхідний для боротьби та перемоги, природну та вільну арену для зіткнення протилежних політичних течій, на якій наша партія відіграватиме провідну роль у керівництві більшістю пролетаріату, тому що вона є відданим тлумачем його волі, тому що вона представляє його основні інтереси і тому що, перш за все, вона довела, що є його єдиним і надійним провідником у революційній боротьбі.
VI. Проблема профспілок
Наразі проблема профспілок не існує, а залишки старих профспілкових організацій, що діяли підпільно, продемонстрували, що вони слугують радше пішаками в політичних агітаціях, пов’язаних з війною, ніж справжніми органами робітничої боротьби.
Відновлення профспілок, яке відбудеться з закінченням війни, залежатиме від політичної ситуації і призведе до значного зміцнення традиційного панування соціал-демократів у профспілках та посилення авторитарності їхньої бюрократії.
Незважаючи на такі перспективи, наша партія якомога швидше порушить питання про єдину реорганізацію робітничого руху, відновить мережу своїх профспілкових фракцій, починаючи з комуністичної групи на підприємствах (що складається з комуністів і безпартійних робітників) і закінчуючи Національним комуністичним профспілковим комітетом: і, якщо вважатиме це за необхідне, виступить ініціатором створення «Фронту профспілкової лівої» для повалення керівників Конфедерації праці.
Тим часом партія зосередить свою увагу та свою роботу на систематичному зв’язку з цехами з метою формування не тільки внутрішнього апарату, а й мережі для керівництва великими масами.
VII. Робота серед селян
Ця війна, подібно до попередньої, але, безумовно, у ширших масштабах, мала поглибити відрив селян від світу вікових традицій та економічної й політичної підпорядкованості, послуживши, з одного боку, руйнівним молотом проти застарілих і обмежених систем ведення сільського господарства, а з іншого --- проти панування паразитичних клік, що підтримують кріпосне право в сільському господарстві. Відрив між сільським і міським населенням став зменшуватися, і багато непорозумінь та відмінностей зникли; вони зблизилися, об’єднані практично фізичними стражданнями та моральними й політичними обмеженнями, нав’язаними за допомогою насильства безжальною диктатурою та жорстокою війною.
Якби селянин, який мислить повільно, але з ясною і глибокою логікою, після багатьох переживань дійшов до розуміння зв’язку взаємної відповідальності між господарем землі, яку він обробляє, і політичними силами, які прагнули цієї війни на знищення, було б зроблено великий крок до революції.
Наші сільські райони, які війна мала перетворити, підштовхуючи їх, як це частково й сталося, у бік вищих ступенів економічного розвитку, на п’ятому році війни опинилися в жахливому стані, позбавлені робочої сили та запасів через систематичні грабежі з боку ворогів і союзників, затиснуті між швидкоплинними спокусами чорного ринку та девальвацією валюти, яка зводить нанівець їхні жертви, і під тиском монопольної та грабіжницької інтервенції держави. Ми не сумніваємося, що ці події породили в душах селянських мас відразу й ненависть до економічного та політичного режиму, який, як показав досвід, є безглуздим і злочинним.
Тому післявоєнний період обіцяє бути багатим на революційні зміни і в цій сфері, де до вчорашнього дня промисловий пролетаріат стикався з упертим опором спільним зусиллям щодо визволення. Наша партія завжди визнавала роль, яку селяни, особливо бідні, повинні відіграти в італійській революції, і вже зараз ставить на порядок денний проблему селян, приймаючи програму, визначену на II з’їзді Італійської комуністичної партії — програму, яка залишається актуальною і як тактичний підхід на етапі, що передує захопленню влади, і як конкретний та конструктивний напрямок на першому складному етапі побудови соціалістичної економіки.
З практичної точки зору партія розраховує на реорганізацію профспілок сільськогосподарських наймитів та ліг здольщиків, а для дрібних землевласників — на створення асоціації з захисту їхніх економічних інтересів.
Центральний комітет Інтернаціоналістської комуністичної партії.
Вересень 1944 р.
Представлено ЦК у листопаді того ж року.
З брошури, видання Інтернаціоналістської комуністичної партії, 1945 р.